Гнильці нагадують напівзгнилі оббіловані людські тіла. Їхню присутність виказує приголомшливий сморід гнилизни, якому вони й завдячують назвою. Особливо небезпечний ґатунок гнильців — пожирачі, які мають невситимий апетит до людської плоті.
Гнильці й пожирачі колись були рідкісними видами, але в нинішні воєнні часи, сповнені насилля, вони перетворилися на правдиву пошесть, особливо в зонах бойових дій та епідемій. Хоча їхня основна їжа — трупи, час від часу від них потерпають і живі. Годуються вони зазвичай у великих зграях, тому дуже небезпечні для самотніх подорожан. Цю небезпеку значно посилює їхня неабияка швидкість, зіставна зі швидкістю коня, що чвалує.
Гниле тіло цієї почвари наповнюють гази, отруйні навіть для відьмаків, які мають імунітет до більшості токсинів. Ці випари також дуже займисті, а отже, будь-яка іскра, не кажучи вже про необачно кинутий Знак Іґні, може спричинити вибух. Найімовірніше це відразу по загибелі гнильця, коли його тіло смикається в неконтрольованих судомах.
Гнильці й пожирачі годуються в присмерку та ночами, адже в темну пору доби вони набагато сильніші, ніж удень.
Гулі - це віддалені родичі гнильців і їхніх старших братів — великих гнильців. Ці види довго вважали деформованим видом гулів, але після років дослідів якась група зморщених вчених постановила, що ці звірі насправді геть інший вид некрофагів. Таким чином наука перемогла, втім гнильці, мабуть, не сильно цим переймалися.
Гнильці більшість часу стоять на двох ногах, а їхні пропорційні кінцівки не надто відрізняються від людських. їхні щелепи розвинені гірше, ніж в інших порід некрофагів. Через це вони надають перевагу трупам, що вже розкладаються кілька місяців і особливо полюбляють тельбухи. Голови гнильців теж відрізняються від голів їхніх «родичів»… Під «головами» я маю на увазі огидний і розпухлий деформований наріст майже без очей. Проте монстрам це не заважає, оскільки, як і більшість некрофагів, вони, головним чином, покладаються на свій розвинутий нюх, який дозволяє їм знайти жертву.
