…а також ІІІ Армію під командуванням генерал-лейтенанта Реца де Мелліс-Стока. До складу IV Кінної армії, що нараховувала понад двадцять тисяч солдатів, входили дивізія «Венендаль», дивізія «Магне», дивізія «Фрюндсберг», ІІ Віковарська бригада, VII Дерланська бригада, а також бригади «Навсікая» й «Вріхедд». До складу ІІІ Армії входили дивізія «Альба», дивізія «Дейтвен», а також… гммм… також дивізія…
* * *
— Дивізія «Ард Фейнн», — заявила Юлія Абатемарко. — Якщо, зрозуміло, ви чогось не поплутали. Вони точно мали на гонфалоні велике срібне сонце?
[...]
— «Ард Фейнн», немає сумнівів, — облизала губи Юлія Абатемарко. — Також я бачу дерланців Елана Траге, є там і ельфи з бригади «Вріхедд», наші давні знайомі з-під Марібору й Майєни… Ага! Є й Черепи, славетна бригада «Навсікая»… Також бачу полум’я на прапорцях панцирної дивізії «Дейтвен»… І білу хоругву з чорним алеріоном, знак дивізії «Альба»…
Клин кінноти з розмаху встряг у чотирикутник. Наче гігантський кинджал в уколі, дивізія «Альба» зламала все, що захищало доступ до живого тіла темерійської піхоти: піки, списи, алебарди, павежі й щити. Наче кинджал, дивізія «Альба» уп’ялася в живе тіло й пустила кров. Кров, у якій зараз борсалися й ковзали коні. Але вістря кинджала, хоча й увіткнуте глибоко, не дійшло до серця чи якогось важливого органа. Клин дивізії «Альба» замість рознести й розчленити темерійський чотирикутник увіткнувся та зав’язнув. Застряг в еластичній і густій, наче смола, юрмі пішого люду.
Спочатку це не виглядало грізно. Вістря й бокові сторони клину становили елітарні важкоозброєні роти, від щитів та броні панцирів клинки та вістря ландскнехтів відскакували, наче молоти від ковадла, і неможливо було дістатися до оладрованих вершників. І хоча раз за разом хтось із панцирних падав із коня чи разом із конем, але мечі, сокири, чекани й моргенштерни кавалеристів клали піхотинців, що перли на них, справжнім покотом. Клин, що ув’язнув у натовпі, здригнувся й почав втикатися глибше.
— «Альбаааа»! — молодший лейтенант Дельвін еп Мера почув крик оберштера Еггебрахта, що здійнявся над брязкотом, гарчанням, виттям та іржанням. — Уперед, «Альба»! Хай живе імператор!
Вони рушили, рубаючи, товчучи й колючи. З-під копит коней, що вищали й билися, чути було плюскіт, хрупання, скрегіт і тріск.
— «Ааальбааа»!
Клин зав’язнув знову. Ландскнехти, хоча й були проріджені й скривавлені, не відступили, наперли, стиснули кінноту, наче обценьками. Аж затріщало. Під ударами алебард, бердишів і бойових цепів зігнулися й репнули панцирні першої лінії. Колоті протазанами та списами, стягувані із сідел гаками гвізарм і рогатин, безжально биті залізними обушками та дубинами, кавалеристи дивізії «Альба» почали вмирати. Увіткнутий у чотирикутник піхоти клин, грізне ще донедавна залізо, що калічило живий організм, зараз стало наче бурулька льоду у великій хлопській долоні.
— Темеріяааа! За короля, хлопці! Бий Чорних!
Але й ландскнехтам велося несолодко. «Альба» не давала себе розірвати, мечі й сокири підіймалися та опускалися, рубали й тяли, за кожного зваленого із сідла вершника піхота платила чималу криваву ціну.
— Дивізія «Альба» у битві під БренноюВолодарка Озера, ст. ??
