— Не шуткуй. Сліди вампірських укусів ти мусив бачити не раз і не два. Ти колись стикався із випадком, аби вампір розшарпав жертву на шматки?
— Ні. Такого не буває.
— У випадку вищих вампірів — ніколи, — м’яко відізвався Еміель Регіс. — Із того, що мені відомо, у такий страшний спосіб не калічать також альп, катакан, муля, брукса або носферату. Досить брутально із рештками жертв обходяться, натомість, фледер й екімма.
— Браво! — Ґеральт глянув на нього зі справжнім подивом. — Ти не оминув ані одного різновиду вампірів. І не назвав жодного з міфічних, що існують лише у байках. Насправді, приголомшливе знання. Тож ти також не можеш не знати, що фледерів й екімм не зустрічається у нашому кліматі.
Е-е, нема чого боятися. Екімма — то ж лише перерослий кажан.
— Останні слова бійця міської варти
Як й інші вампіри, екімми, всупереч сільським байкам, не є ожилі мерці. Вони — посткон’юнкційні монстри, яким начхати на часник, святу воду й релігійні символи.
Ці чудовиська аж ніяк не схожі на популярний образ гарного блідого аристократа з екзотичним акцентом із пісень і книжок про упирів. Натомість, як і катакани або носферату, вони дуже схожі на величезних кажанів. Не відповідає дійсності й думка щодо того, ніби кров вони п’ють із дівчачих ший, ніжно чи то кусаючи, чи то цілуючи їх. Насправді вони шматують жертву гострими довгими пазурами, а кров сьорбають просто із землі.
Екімми незвично жорстокі та винятково прудкі. Вони здатні вдаряти кілька разів поспіль, ламаючи навіть найліпші магакамські обладунки. Битися з ними слід срібним мечем, пам’ятаючи, що ці потвори швидко регенеруються. Таку почвару не слід намагатися виснажити. Ще марніше чекати, доки вона помре від знекровлення. Натомість екімму слід зарубати якомога швидше, а труп бажано пустити з димом.
