— Жагниця? Це якась народна назва. Я волів би, щоб ви використовували наукове окреслення. Гм-м… Жагниця… Я й справді не знаю, який вид ви маєте на увазі…
— Маю на увазі кострубату потвору довжиною зо два сажені, що нагадує пеньок, порослий водоростями, який має десять лап і щелепи, наче пилки.
— Опис, з точки зору наукової точності, вимагає кращого. Чи ж ідеться про якийсь вид родини Hyphydridae?
— Я цього не виключаю, — зітхнув Ґеральт. — Жагниця, з того, що я про неї знаю, походить з винятково паршивої родини, і жодна назва для тієї родини не є образливою. Річ у тому, мосьпане бакалавре, що начебто якийсь із представників тієї несимпатичної родини два тижні тому напав на шкуту компанії. Тут, у Дельті, неподалік від місця, де ми, власне, перебуваємо.
— Хто стверджує таке, — скрипуче розсміявся Лін Пітт, — той є неуком або брехуном. Нічого подібного статися не могло. Я дуже добре знаю фауну Дельти. Родина Hyphydridae тут взагалі не водиться. Як і інші, такого ж ступеня небезпеки хижі види. Значне засолення і нетиповий хімічний склад води, особливо в часи припливу…
[...]
— Гм-м-м-м… Якщо насправді… Чому ні? Тож слухайте. Родина Hyphydridae, яка належить до ряду Amphipoda, чи Бокоплави, обіймає чотири відомі науці види. Два з них живуть виключно в тропічних водах. У нашому ж кліматі трапляється — тепер дуже рідко — невелика Hyphydra longicauda та Hyphydra marginata, що досягає трохи більших розмірів. Біотопом обох видів є води застійні або повільні течії. Це й справді хижі види, що за корм вважають теплокровних створінь… Маєте щось додати?
— Поки що ні. Слухаю, зачаївши подих.
— Так, гм-м… У книжках також можна знайти згадки про підвид Pseudohyphydra, що живе у багнистих водах Анґрену. Утім, останнім часом вчений Бумблер із Альдерсберга довів, що це цілковито окремий вид із родини Mordidae, чи Загризців. Живиться він виключно рибами й малими плазунами… Був названий Ichtyovorax bumbleri.
— Пощастило потворі, — усміхнувся відьмак. — Уже втретє її називають.
— Як це?
— Створіння, про яке ви кажете, — це жеритва, що Старшою Мовою зветься cinerea. А якщо вчений Бумблер стверджує, що живиться вона виключно рибами, то я роблю висновок, що ніколи він не купався в озерці, у якому жеритви живуть. Але щодо одного Бумблер правий: із жагницеюцінерея має стільки ж спільного, як і я з лисом. Обидва ми любимо їсти качечок.
— Яка цінерея? — обурився бакалавр. — Цінерея — це міфічне створіння! Мене й насправді розчаровує ваше незнання. Воістину, я дивуюся…
— Знаю, — перебив Ґеральт. — Я дуже програю при близькому знайомстві. Однак дозволю собі зробити ще кілька поправок щодо вашої теорії, пане Пітте. Отож, жагниці завжди жили в Дельті — й живуть. Авжеж, були часи, коли здавалося, що вони усі загинули. Бо живилися вони отими маленькими тюленями…
— Карликовими річними морськими свинями, — виправив магістр. — Не будьте неуком. Не плутайте тюленів із…
— …живилися вони морськими свинями, а морських свиней вибили, бо вони нагадували тюленів. Добуваючи тюленячі хутро й жир. А пізніше угорі річки прокопали канали, побудували греблі й перегородки. Течія ослабла, Дельта замулилася і заросла. А жагниця мутувала. Пристосувалася.
— Га?
— Люди відбудували їй трофічний ланцюжок. Надали теплокровних створінь замість морських свиней. Почали возити Дельтою овець, бидло, мілку худобу. Жагниці вмить вивчили, що будь-яка шкута, барка, пліт чи струг — це одна велика миска з їжею.
— А мутація? Ви говорили про мутацію!
— Це рідке лайно, — Ґеральт вказав на зелену воду, — здається, подобається жагницям. Сприяє їхньому росту. Та зараза, кажуть, може ставати такою величезною, що без зусиль стягує корів з плоту. А стягти з борту людину — для неї забавка. Особливо з борту тих барж, які компанія використовує для перевезення пасажирів. Самі бачите, як вона глибоко сидить у воді.
Темерійський баркас раптом заколивався, відскочив від шкути. Вода вибухнула з голосним плюскотом, із неї вистрілили дві довгі, зелені, кострубаті лапи, наїжачені шипами, наче лапки богомола. Лапи вхопили стражника з багром і миттєво затягли під воду. Лисий дико завив, відпустив Еверетта, вчепився у канат, що звисав із борту баркасу. Еверетт хлюпнувся у воду, яка вже встигла почервоніти. Усі — як на шкуті, так і на баркасі — заверещали, наче божевільні.
Ґеральт вирвався від двох стражників, які намагалися його зв’язати. Одного вдарив кулаком у підборіддя і викинув за борт. Другий замахнувся на нього залізним гаком, але обм’як та сповз в обіймах Ольсена, із кордом митника, увіткнутим під ребра.
Відьмак перекинувся через низький релінг. Перш ніж густа від водоростей вода зімкнулася над його головою, він іще почув крик Ліна Пітта, викладача натуральної історії в Оксенфуртській академії:
— Що воно? Що воно за вид? Таких тварин немає!
Він випірнув поряд із темерійським баркасом, дивом уникнувши уколу острогою, якою хотів дзьобнути його один із людей лисого. Стражник не зумів ударити ще раз, шубовснув у воду зі стрілою в горлі. Ґеральт, перехопивши випущену острогу, відштовхнувся ногами від борта, пірнув у вир і з розмахом уколов щось, сподіваючись, що це не Еверетт.
— Це неможливо! — чув він вереск бакалавра. — Така тварина не може існувати! Принаймні, не повинна існувати!
«Із останнім твердженням я цілком погоджуюся», — подумав відьмак, дзьобаючи острогою твердий, наїжачений відростками панцир жагниці. Труп темерійського стражника безвладно трясся у серповидних щелепах потвори, стікав кров’ю. Жагниця різко махнула пласким хвостом, пірнула на дно, здіймаючи хмари намулу.
[...]
Ґеральт відплисти не міг — щось тримало його за ногу й тягло вниз, на глибину. Поряд, наче корок, випірнуло на поверхню розполовинене тіло. Він уже знав, що його тримає, йому не потрібна була інформація Ліна Пітта, який верещав на борту шкути:
— То членистоногий! Тип Amphipodia! Клас Великожвальчаті!
Ґеральт люто замолотив руками по воді, намагаючись вишарпнути ногу із кліщів жагниці, що тягли його до щелеп, які рівномірно клацали. Магістр-бакалавр знову виявився правим. Жвали малими не були.
— Хапай канат! — ричав Ольсен. — Хапай канат!
Над вухом відьмака свиснула кинута острога, із тріском втикаючись в оброслий водоростями панцир потвори, яка саме випірнула на поверхню. Ґеральт схопився за держак, надавив на нього, із силою відпихуючись, піджав вільну ногу й з розмаху копнув жагницю. Вирвався зі шпичастих лап, залишивши в них чобіт, шмат штанів і чимало шкіри. У повітрі засвистіли ще остроги й гарпуни, у більшості своїй мажучи.
Жагниця склала лапи, махнула хвостом і з грацією пірнула в зелену безодню.
[...]
— Відкриття! Велике відкриття! — кричав Лін Пітт, підскакуючи біля борту. — Цілковито новий, невідомий науці вид! Абсолютно унікальний! Ах, який же я вам вдячний, пане відьмаче! Вид той фігуруватиме у книжках як… Як Geraltia maxiliosa pitti!
— Пане бакалавре, — вичавив із себе Ґеральт. — Якщо ви справді бажаєте показати свою вдячність… Нехай ота холера зветься Everetia.
— Теж красиво, — погодився вчений. — Ах, що за відкриття! Що за унікальний, чудовий екземпляр! Напевне, єдиний, що живе у Дельті…
— Ні, — похмуро сказав Плюсколець. — Не єдиний. Гляньте!
Килим латаття, що прилягав до недалечкого острівця, здригнувся, заколихався різко. Вони побачили хвилю, а потім велике, продовгувате, схоже на гнилий стовбур тіло, що швидко перебирало численними ногами й клацало клешнями. Лисий оглянувся, завив страшно і поплив, плескаючи по воді руками й ногами.
— Що за екземпляр, що за екземпляр, — швидко записував Пітт, у безмежному захваті. — Хватальні головоногі лапи, чотири пари ніг…Сильний хвостовий плавник… Гострі клешні…
Лисий іще раз озирнувся, завив іще страшніше. А Everetia maxiliosa pitti витягнула хватальні головоногі лапи й сильніше махнула хвостовим плавником. Лисий бурив воду в розпачливій і безнадійній спробі втекти.
Жагниця представленою золотою картою фракції чудовиськ — Жагниця.
Вода вибухнула з голосним плюскотом, із неї вистрілили дві довгі, зелені, кострубаті лапи, наїжачені шипами, наче лапки богомола. Лапи вхопили стражника з багром і миттєво затягли під воду.
Опис картки
Походження[]
Причина походження виду «Everetia maxiliosa pitti», по всій видимості, така: прабатьки жагниць, середнього розміру членистоногі, спочатку жили в Дельті і харчувалися карликовими морськими свинями, які мешкають в річках. Винищення цих тварин призвело до того, що жагница змушена була шукати інші способи прожитку. Сусідство людини надало їй інших теплокровних істот замість морських свиней. По Дельті на баржах стали возити овець, велику рогату худобу, свиней. Для того, щоб дістати цих тварин, вимагалося одне: великі розміри. Відбулася мутація, очевидно під впливом випадково потрапили з Оксенфуртськой Академії (про що з сумом повідомляю) разом з нечистотами у води річки Понтар реактивами, можливо, навіть з залишкової магією. Єдиний екземпляр був побачений і описаний особисто мною, зловити погану твар поки так і не вдалося, чого залишаюся свідком.
Лін Пітт, магістр природничих наук Оксенфуртской академії. «Міфічні істоти і в світі сущі...»(бестіарій ССЕ)
