Містле (пол. Mistle) — дівчина з дворянської сім'ї, родом з Маехта, після втечі з захопленого будинку та загибелі батьків потрапила в руки спочатку нільфгардським ловчим, а пізніше — банді мародерів, дивом залишившись живою, була врятована Ассе і стала однією зі Щурів.
Характеристика[]
Коротко стрижене волосся, схильна до епатажу і має лесбійські нахили, що проявилися в статевих стосунках з Ціріллою.
У книжках Сапковського[]
- Із гуркотом вилетіло вікно, разом із рамою і колодою для рубання дерева, закинутою усередину, все те опинилося на столі, чинячи спустошення поміж мисок і кухлів. Слідом за колодою на стіл скочила світловолоса, коротко стрижена дівчина в червоному кубрачку й у високих лискучих чоботях, що сягали вище колін. Упавши на столі на коліна, вона крутнула мечем. Один з ніссірів, найповільніший, який не встиг зірватися з місця і відскочити, перекинувся назад разом із лавкою, стікаючи кров’ю з розпластаного горла. Дівчина зграбно скотилася зі столу, даючи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожусі, який саме заскакував у вікно.
— Перша поява Містле. Час погорди, ст. ??
- Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.
- У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.
- Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.
— Історія Містле. Час погорди, ст. ??
- Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.
- [...]
- Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».
- [...]
- Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні — одразу біля пахвини.
- — Га? — запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. — Що скажете?
- — Краса, — пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.
- Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть — як і набита металом шкіра — модними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.
— Про «Щурів» законодавців моди. Вежа Ластівки, ст. ??
- Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.
- Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.
- — Аби тільки він тут був, — пробурмотів Кейлі. — Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.
- — Дурієш, — вищирила зубки Іскра. — Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Ранок — краще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?
- Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.
- — Вилазь, Бонгарте!
- — Вилазь, Бонгарте! — підхопили Щури хором. — Вилазь, Бонгарте!
- [...]
- — Ну, добре, Щури. — Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потім підняв меч і поплював на клинок. — Як танцювати — так танцювати. Грай, музико!
- Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повітрі клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталі. Спочатку чути було тільки дзвін клинків, зітхання, стогони та приспішене дихання.
- А потім, раптом і несподівано, Щури почали кричати. І помирати.
- Реф вилетів з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кров’ю на брудно-біле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зігнувся, упав на бік, поперемінно згинаючи та розпрямляючи коліна.
- Бонгарт крутився і скакав, наче дзиґа, оточений мигтінням і свистом клинка. Щури перед ним відступали, підскакуючи, рубаючи й відскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, нав’язував темп. А Щури відступали. І помирали.
- Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерії бризнула на литки й коліна Бонгарта, що проходив повз неї. Мисливець широким замахом відбив атаки Містле і Ґіселера, після чого крутнувся і блискавичним ударом розпоров Кейлі, рублячи самим кінчиком меча — від ключиці аж по стегно. Кейлі пустив меч, але не впав — тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.
- Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.
- Знайшли смерть.
— Загибель банди Щури (за виключенням Цірі) від руць Лео Бонарта. Вежа Ластівки, ст. ??
- Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.
- — Не боїшся смерті, га? — гарикнув, пригинаючи голову її донизу. — То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.
- Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, риб’ячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.
- — Отак помирають, Щурице. У власній сечі!
- Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, м’яка, мудра долоня Містле…
- Вона вже не рухалася.
— Лео Бонарт демонструє Цірі вмираючу Містле. Вежа Ластівки, ст. ??