Раймунд (пол. Rajmund, англ. Rajmund) — князь Боклера, чоловік Анарієтти. Коли дізнався, що у Любистка був роман з його дружиною, присягнувся помститися, а саме: вирізати барду серце, засмажити і змусити дружину його з'їсти. Але не зміг виконати свою погрозу — помер від апоплексичного удару на черговій коханці (злі язики кажуть навіть, що під нею).
В книжках Сапковського[]
- — Зустрічалися, — продовжував Рейнар де Буа-Френ, — княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[Образа (заст.).] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[Жалість (заст.).] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла. Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.
- — На щастя. А князь помер?
- — Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.
- Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.
- — Хоча князь, — продовжив за мить, — завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus[Небезпечний (лат.).], бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні — то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[У підсумку (лат.).] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.
- — На бабі?! — зареготала Ангулема.
- — Правду кажучи… — Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. — Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.
— Володарка Озера, ст. ??