Ральф Блюнден (пол. Ralf Blunden, англ. Ralf Blunden) ― герой літературного циклу, написаного Анджеєм Сапковським, а саме роману «Час погорди». Зазвичай працював разом з Гаймо Кантором та Коротким Яксою. Був вбитий Ґеральтом в Ангорі під час пошуків Цірі. Його прізвисько звучить доволі іронічно, оскільки зазвичай сам Професор вживав слова значення яких не знав.
У книгах Сапковського[]
- — Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?
- — Ні.
- — Усі троє — непогані на мечах. Кращі за Мішле.
— Перша згадка Час погорди, ст. ??
- До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.
- Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.
- — Вітаю мосьпанство, — корчмар відкашлявся. — Чим можу служити?
- — Горілкою, — сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. — Ковтнеш, Професоре?
- — Позитивно охоче, — погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. — Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.
— Опис Час погорди, ст. ??
- З подвір’я — знову стукіт ніг об дошки, свист і брязкіт клинків.
- — Ах ти… — крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закінчився мерзотним словом, було більше розпачу, аніж люті. — Ти…
- Свист клинка. Й відразу після того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повітря на шматки. Стукіт, наче на дошки впав мішок із зерном. Від конов’язі стукіт копит, іржання переляканих коней.
- По дошках знову стукіт, важкі, швидкі кроки людини, що біжить. Жінка із сосунчиком притулилася до чоловіка, господар втиснувся спиною у стіну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю під столом. Людина, яка бігла, прямувала просто до заїзду, було зрозуміло, що за мить вона стане в дверях. Але раніше, ніж він став у дверях, прошипів клинок.
- Чоловік закричав, а зразу після того вкотився усередину. Здавалося, що впаде на порозі, але не впав. Ступив кілька невпевнених, повільних кроків і тільки тоді важко впав на середину кімнати, збиваючи куряву, що зібралася у шпарках підлоги. Впав обличчям донизу, безвладно, на руки й підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стукотом упали на дошки, потовклися на синю кашу. З-під нерухомого тіла почала розливатися темна, лискуча калюжа.
- Ніхто не рухався. І не крикнув.
- До залу увійшов біловолосий.
- Меч, який він тримав у руці, вміло сунув у піхви на спині. Наблизився до шинквасу, навіть погляд не кинувши на труп, що лежав на підлозі. Господар скорчився.
- — Недобрі люди… — сказав хрипко біловолосий. — Недобрі люди померли. Коли прийде бейліф, може виявитися, що за їхні голови була винагорода. Нехай зробить із нею те, що вважатиме за необхідне.
— Бійка та її завершення Час погорди, ст. ??