На невеличкій галявинці біля підніжжя кам’янистого урвища стояла мала істотка в сірому кубрачку, притиснута спиною до стовбура сухого граба. Перед нею, за якихось п’ять кроків, щось рухалося — поволі, розгортаючи трави. Це щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-бурим. Першої миті Ґеральт подумав, що це змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкуваті ніжки, пласкі сегменти довгого тулуба й зрозумів, що це ніяка не змія. Що це щось значно гірше.
Притулена до дерева істотка тоненько писнула. Величезний вій підняв над травою довгі тремтячі вуса, ловив ними запах і тепло.
— Не рухайся! — крикнув відьмак і тупнув, аби привернути увагу сколопендроморфа до себе.
Але вій не відреагував, вуса його вже підхопили запах найближчої жертви. Потвора ворухнула ніжками, крутнулася і рушила вперед. Яскраво-жовті лапки його мигтіли серед трав, рівномірно, наче весла галери.
Ґеральт двома стрибками увірвався на галявину, на бігу вириваючи меч із піхов за спиною, з розгону, стегном, ударив скам’янілу піддеревом істотну, відкинувши її вбік, у кущі ожини. Сколопендроморф зашелестів у траві, швидше перебираючи ніжками, й кинувся на нього, піднімаючи передні сегменти, клацаючи кліщами, з яких стікала отрута. Ґеральт затанцював, перескочив через пласке тіло й з півоберта рубанув мечем, цілячись у найм’якіше місце, між броньованими плитами тулуба. Утім, потвора була занадто швидкою, меч ударив у хітинову шкаралупу, не прорубавши її, — товстий килим моху амортизував удар. Ґеральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф обвив задньою частиною тіла його ноги — із жахливою силою. Відьмак упав, скрутився і спробував вирватися.
Безрезультатно.
Вій вигнувся і розвернувся, аби дотягнутися до нього клішнями, при цьому різко задряпав пазурами по дереву, пройшовся по ньому. У цю мить над головою в Ґеральта сикнула стріла, із тріском пробиваючи панцир, приколочуючи потвору до стовбура. Вій скрутився, зламав стрілу й звільнився, але одразу вдарили в нього дві наступні. Відьмак копняком відкинув від себе ослаблу нижню половину, відкотився набік.
Вісенна, не звертаючи на нього уваги, переглядала лист за листом.
— Цікаво, — сказала вона. — Одинадцять років тому, коли тебе вигнали з Круга, зникли перші сторінки Заборонених Книг. Добре, що вони тепер знайшлися і навіть з твоїми додатками. Бачу, ти наважився вжити Подвійний Хрест Альзура. Ну-ну ... Навряд чи ти забув, як скінчив Альзур. Кілька його створінь досі бродять по світу, в тому числі і найостанніший, многоногого, що вбив Альзура і зруйнував половину Марібор, перш ніж втекти в ліси Заріччя.
Серед багатої туссенської флори й фауни трапляються й дуже неприємні істоти, як-от сколопендроморфи. Вони не лише бридкі на вигляд, але й здатні спричиняти бридку кривду. Рішуче не рекомендую.
— «Знайомство з Туссеном», путівник Петеріна Сафле
Сколопендроморфи, відомі в народі як «вії», — це гігантські комахоподібні чудовиська, що водяться в багатьох місцях світу, але найчастіше трапляються в землях (точніше, під землями) Туссена. Вони часто співіснують із шарлеями, адже в них свого роду симбіоз: вії харчуються дрібними істотами, які їдять відходи шарлеїв.
Майже все тіло сколопендроморфа вкриває твердий хітин. З-під цього панцира стирчать гачкоподібні кінцівки. Сколопендроморфи здатні блискавично зариватися в землю, аби вигулькнути на поверхню деінде. Вибравши жертву, вони цілеспрямовано кружлятимуть навколо, прагнучи підібратися поближче й ударити. Атакують вони насамперед потужними мандибулами, але здатні також плювати кислотою.
Найбільша перешкода в бою зі сколопендроморфом — його товстий панцир, стійкий не лише до звичайної зброї, але й до простих магічних атак (наприклад, відьмацьких Знаків). У близькому бою сколопендроморфи часто відбивають удари й контратакують. Тому оптимальний метод боротьби з ними — знерухомити пасткою Ирден, яка не дасть потворі захиститися панциром або сховатися під землю.
