Фрейксенет був правителем баронства Хамму, що на півночі Вердену, доки не був проклятий дівчиною з помсти і перетворився в баклана.
Його сестра Еліза, повіривши в народні оповідки про спосіб зняття чар, вирішує виткати Фрейксенету фуфайку з кропив'яного лика, в якій він і літав навколо озера, тішачи себе надією, що це йому допоможе. Порчу з Фрейксенета знімає відьмак Ґеральт із Рівії, що з'явився у місті.
На згадку від пташиної подоби барону залишилося лише одне — шалена любов до риби. Звістка про прокляття барона широко розійшлася в народі, і незабаром історія обросла неймовірними перебільшеннями та такими ж неймовірними подробицями.
При дворі Ервила Фрейксенет приглядав за цінтрійською княжною Ціріллою. Дізнавшись, що вона зникла, Ервилл наказує Фрейксенету розшукати її.
Слід княжни призводить його в ліси Брокілону. Знаючи чутки про нього, він тим не менше проходить углиб лісу, де губиться і потрапляє в вовчу яму. При падінні він пробив легеню і там би загинув, якби не вчасна допомога Ґеральта. Він стежить за тим, як відьмак вмовляє мавок його врятувати, а після вже в напівпритомному стані потрапляє в Дуен Канел, де його виходжує Ейтне разом з дріадами.
У тому ж місці він незабаром знову зустрічає Ґеральта разом з княжною Ціріллою. Дізнавшись, що вона жива, воєвода заспокоюється і разом з відьмаком згадує своє минуле. Його перериває Ейтне, яка, не знаючи що робити з його долею, вирішує його ненадовго залишити в Дуен Канелі до повного одужання. Весь час, поки він буде в Брокілоні, воєвода зобов'язаний буде «поповнювати чисельність дріад».
Схоже, що після подій оповідання «Меч призначення», воєвода так і залишився в Брокілоні, боячись гніву Ервила, та користуючись новими «можливостями».
У оповіданні «Щось закінчується, щось починається», Фрейксенет присутній на весіллі Ґеральта та Йеннефер. Колишній барон прибув туди зі своєю вагітною дружиною, Бренн, та їхніми п'ятьма доньками, Моренн, Ціріллою, Моною, Ейтне та Кашкою. Фрейксенет сподівається, що шоста дитина буде хлопчиком, але Бренн натякає, що «хлопчика» назвуть Меліссою.
– Ага, – додав. – І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.
– Та нехай йому, бароне.
Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.
– Та гівно з моїм баронством, – просапав. – Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то – був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок… Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення – ясно, наче сонце.
