- Жах, жах летить крізь село. Втікачі чи гонитва? Шалені й жорстокі від люті чи зі страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить ніч запалає вогнями запалених стріх?
- Тихо, тихо, діти…
- Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!
- Тихо, тихо, діти. То не демони, не дияволи…
- Гірше.
- То люди.
— Вежа Ластівки, ст. ??
Щури Прикордоння — молодіжна банда, чи «ганза» на сленгзі розбійників, що займалася грабунками і вбивствами на території завойованих імперією Нільфгард князівств.
У книжках Сапковського[]
Знайомство з бандою Щурів починається у селі Ґлисвен (раніше Біла Річка), куди шляхом до нільфгардського префекту з Амарілло прибувають Хвати на чолі зі Скигликом, які везуть йому Цірі, за яку той оголосив винагороду. У місцевій корчмі вони зустрічають Ніссірів, які саме схопили одного з Щурів — Кейлі. Щури вриваються до корчми, у ході бійки Цірі рятує Кайлові життя та змушена тікати з членами банди від розлючених нільгардських осадників. Під час втечі Цірі вбиває одного з осадників. Хоча Цірі не розповідає банді про себе нічого та вони ставляться до неї насторожено, але, зважаючи на її становище, приймають до себе.
Щури займалися крадіжками і перепродажем награбованого, в основному породистих коней, відібраних у дворян.
У Щурів був свій «кодекс честі»: вони не пускали в ганзу сторонніх, нікому не довіряли, жорстоко мстилися за зраду.
В правила банди входила обов'язкова роздача грошей в селах, біля яких вони діяли, щоб місцеві жителі не видавали їх нісарам (загонам міліції, які перебувають на жалуванні нільфгардських баронів; займаються нейтралізацією подібних банд-угруповань).
- — Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.
- Вона послухалася.
- — Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.
- — Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.
- — Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.
- — Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.
- Цірі прийняла оздоблений презент.
- — Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…
- — …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?
- Цірі глянула їй в очі.
- — Gvalch’са.
- Ельфійка засміялася.
- — Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.
— Щури приймають Цірі до себе. Час погорди, ст. ??
- Усе село повилазило на тини, щоб подивитися на проїзд банди. Тузік вийшов разом із іншими. Мав роботу, але не міг стриматися.
- Останнім часом багато говорили про Щурів. Кружляв навіть поговір, що всіх їх схопили та повісили. Втім, поговір виявився фальшивим, і доказ того демонстративно й без поспіху їхав власне перед усім селом.
- — Наглючі лотри, — прошепотів хтось за спиною Тузіка, і був той шепіт сповнений подиву. — Серединою села валять…
- — Наряджені, наче на весілля…
- — А коні які! Й у нільфгардців таких не побачиш!
- — Та, награбовані! Щури в усіх коней беруть. Коня тепер усюди продати легко. Але найкращих собі залишають…
- — Той попереду, гляньте, то Ґіселер… Гершт їхній.
- — А біля нього, на каштанці, то та ельфійка… Іскрою її звуть…
- З-за тину вискочила дворняга, зайшлася гавканням, увиваючись біля передніх копит кобили Іскри. Ельфійка трусонула буйною гривою темного волосся, розвернула коня, схилилася, міцно шмагнула пса нагайкою. Шавка заскавчала й тричі крутнулася на місці, а Іскра на неї плюнула. Тузік пробурмотів прокльон.
- Ті, що стояли поряд, продовжували шепотіти, вказуючи на Щурів, що ступом їхали селом. Тузік слухав, бо мусив. Знав плітки й розповіді не гірше за інших, легко здогадувався, що той із довгим, до спини, збитим волоссям кольору соломи — то Кейлі, що той плечистий — то Ассе, а той у гаптованому напівкожусі — то Реф.
- Дефіляду замикали дві дівчини, що їхали поруч і трималися за руки. Вища, яка сиділа на карому, була пострижена, наче після тифу, каптанчик мала розстібнутий, мереживна блузка блискала з-під нього білосніжно, намисто, браслети й сережки посилали сліпучі відблиски.
- — Та наряджена — то Містле… — почув Тузік. — Обвішана блискотками, наче ялинка на Йулє…
- — Кажуть, що людей вона більше вбила, ніж весен має…
- — А та друга? На конику? Із мечем за спиною?
- — Фалькою її звуть. Від цього літа зі Щурами їздить. Кажуть, також будяк той ще…
- Той ще будяк, як оцінив Тузік, була не набагато старша за його дочку, Міленку. Попелясте волосся молоденької бандитки пір’ям вибивалося з-під оксамитового беретика із бундючним пуком фазанячих пер. На шиї її горіла шовкова хустка макового кольору, зав’язана у примхливий бант.
— В'їзд щурів в село. Хрещення вогнем, ст. ??
- Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.
- — Іди-но ближче, Готспорне, — запросив Ґіселер, відсуваючи табурет від дальнього столу, за яким сидів разом із Іскрою, Кайлі й Рефом. Двоє останніх, як й Ассе, одягнені були у чорну телячу шкіру, всіяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й іншими різноманітними оздобами зі срібла.
- Якийсь ремісник, подумав Готспорн, повинен був добряче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям і римарям воістину по-королівськи. Зрозуміло, вони також ніколи не були проти, аби просто обдерти з жертви одяг чи прикраси, які впали б їм у око.
- [...]
- Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».
- [...]
- Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні — одразу біля пахвини.
- — Га? — запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. — Що скажете?
- — Краса, — пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.
- Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть — як і набита металом шкіра — модними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.
— Як «Щури» любили яскраво вбиратися та задавали моду. Вежа Ластівки, ст. ??
- Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.
- Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.
- — Аби тільки він тут був, — пробурмотів Кейлі. — Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.
- — Дурієш, — вищирила зубки Іскра. — Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Ранок — краще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?
- Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.
- — Вилазь, Бонгарте!
- — Вилазь, Бонгарте! — підхопили Щури хором. — Вилазь, Бонгарте!
- [...]
- — Ну, добре, Щури. — Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потім підняв меч і поплював на клинок. — Як танцювати — так танцювати. Грай, музико!
- Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повітрі клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталі. Спочатку чути було тільки дзвін клинків, зітхання, стогони та приспішене дихання.
- А потім, раптом і несподівано, Щури почали кричати. І помирати.
- Реф вилетів з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кров’ю на брудно-біле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зігнувся, упав на бік, поперемінно згинаючи та розпрямляючи коліна.
- Бонгарт крутився і скакав, наче дзиґа, оточений мигтінням і свистом клинка. Щури перед ним відступали, підскакуючи, рубаючи й відскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, нав’язував темп. А Щури відступали. І помирали.
- Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерії бризнула на литки й коліна Бонгарта, що проходив повз неї. Мисливець широким замахом відбив атаки Містле і Ґіселера, після чого крутнувся і блискавичним ударом розпоров Кейлі, рублячи самим кінчиком меча — від ключиці аж по стегно. Кейлі пустив меч, але не впав — тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.
- Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.
- Знайшли смерть.
— Загибель банди Щури (за виключенням Цірі) від руць Лео Бонарта. Вежа Ластівки, ст. ??
Додатково[]
- Бонарт відрізав своїм жертвам голови, щоб пред'явити замовнику для отримання гонорару. Так, що впізнати тіла убитих щурів можна було тільки по татуюванню, які вони зробили напередодні загибелі.
- Незважаючи на погану славу банди, після загибелі Щурів одна з мешканок села Ревнощі, вдова Гулі, поховала їх тіла. В сьомій книзі Цірі з Ґеральтом і Йеннефер відвідує цю могилу.