Ґноми походять із давніх часів - іще навіть до Конюнкції Сфер. Це низькорослий, але міцним і дужим народ, звиклим до важкої праці. Краснолюди мають надійну і шляхетну репутацію, але їх також часто сприймають як буркотливих скнар, яким є діло лише до родичів і постійного накопичення свого вилюбленого золота. Проте, часто кажуть, що кращі за них лише дракони і люди. Вони також відомі ревністю, з якою оберігають своїх не дуже вродливих жінок, оскільки вірять, що всім іншим уривається терпець їх спокусити. Мало хто наважувався спробувати пояснити їм хибність подібних поглядів. Краснолюди — довгожителі, як і ельфи, проте, серед них плодовита тільки «молодь». Жінки-ґномки описуються вкрай мало, але відомо, що вони за людськими мірками дуже непривабливі (на відміну від ельфійок, красу яких люди дуже шанували).
Історичною батьківщиною ґномів є гори Магакам, тут розташована більшість їхніх ковалень та лабораторій. Але багато хто з них живе в містах людей і займається різними справами: ремісництвом, куванням зброї, банкірством, торгівлею, або шукає роботу охоронцями чи найманцями. У регулярних арміях практично всіх королівств ґномів займали далеко не останнє місце, завдяки високій військовій підготовці. На відміну від ельфів ґноми підійшли до асиміляції прагматично і перейняли багато людських звичаїв, практик і стилів одягу, чим суттєво зменшили прірву між цими расами. Утім, упередження людей щодо ґномів не зникло і часом призводить до насилля та погромів. У свою чергу для більш консервативних ґномів, або тих, що симпатизують справі Скойа’таелів, ґноми, які працюють на людей, є зрадниками й нікчемними собаками на людській прив'язі. Як то кажуть: тим, хто сидить на паркані, не лише коле у сраку - вони ще й можуть отримати по нозі з будь-якого боку.
« Розширення поселень людей кілька сотень років тому змусило краснолюдів відступити до обмежених земель серед гір Магакам Утім, рештки їхніх поселень і шахтарських колоній можна знайти й поза цими територіями. Краснолюди зводять свої оселі з щільного каменю або вирізають їх прямо у скелях. Усупереч народним повір’ям, ця раса зважає на красу й ошатно вкриває інтер'єр своїх будівель геометричними візерунками карбуванням і мозаїками. »
Від гномів краснолюди відрізняються за такими характеристиками:
краснолюди вищі гномів (зріст краснолюдів: 1.2 - 1.35 м в порівнянні із зростом гнома: 0.9 - 1.0 м) і більш кремезні.
Червонолюди завжди носять бороду, а гном може і не носити, а якщо носить, то коротко її підстригає. Навіть виключно великого і міцного гнома з недоглянутою бородою неможливо сплутати з краснолюдом.
Все вирішує довжина носа: у гномів виключно довгі носи, в два рази довші носів людей і краснолюдів.
У книзі не описується, коли і яким чином краснолюди з'явилися на континенті. Відомо що вони оселилися тут раніше людей і ельфів, але пізніше ґномів. Очевидно, що з гномами краснолюди зуміли здружитися і ці раси багато перейняли одна в одної, проте коли на континент припливли ельфи на своїх Білих кораблях, ці два народи були витіснені в надра гір.
— Ельфи! — пирхнув Ярпен. — Якщо говорити коротко, вони-то тут акурат такі самі приблуди, як і ви, люди, хоча прибули вони на своїх білих кораблях десь за тисячу років перед вами. Тепер-то вони наввипередки пхаються із дружбою, тепер-то ми брати, тепер-то вони зуби шкірять, говорять: «ми, побратими», «ми, Старші Люди». А раніше, кур… Гм, гм… Раніше в нас стріли біля вух свистіли, коли ми…
— То перші на світі були ґноми?
— Гноми, якщо бути точним. І якщо йдеться про цю частину світу. Бо світ — невимовно великий, Цірі.
— Знаю. Я бачила мапу…
— Не можеш знати. Ніхто ще не намалював такої мапи, і я сумніваюсь, щоб це швидко сталося. Ніхто не знає, що там, за Вогнистими горами й Великим морем. Навіть ельфи, хоча ті хваляться, що знають усе. Та хрін там вони знають, так скажу.
— Гм-м… Але зараз… Людей же куди більше, ніж… Ніж вас.
— Бо ви плодитеся, наче кролики, — заскреготів зубами ґном. — Нічого вам не треба, аби тільки трахатися, по колу, без вибору, з ким прийдеться і де прийдеться. А вашим жінкам досить присісти на чоловічі штани, аби їм пузо надуло… Чого ти так почервоніла, ти хто, думаєш, мак польовий? Хотіла розуміти чи ні? Оце й маєш щиру правду й вірну історію світу, яким володіє той, хто вправніше розгепує іншим черепи й у швидшому темпі накачує баб. А з вами, людьми, важко конкурувати як у вбивствах, так і в траханні…
На відміну від багатьох людей, ельфів і відьмаків, ґноми найчастіше використовують важку зброю: булави, палиці, сокири, бердиші. Однак, користуються цією зброєю досить спритно, і можуть, при необхідності, просто метнути на велику відстань.
Після першої війни з Нільфгаардом, частина дружньо налаштованих до людей краснолюдів змінила свою думку і приєдналася до загонів «білок». Деякі залишилися вірні жителям Півночі., але через людське презирство до нелюдів, і ця частина відносилася до людей не дуже привітно.
У книгах Сапковського[]
Про фізичні можливості[]
Крокували вони швидко, може, навіть зашвидко. Аддаріо Бах виявився типовим ґномом. А ґноми, хоча й користувалися в разі потреби або для зручності чи то транспортом, чи то тваринкою, верховою, тягловою чи в’ючною, надавали рішучу перевагу пішому маршу, бо пішоходами були за покликанням. Ґном може пішки подолати за день дистанцію тридцять миль, як, наприклад, людина верхи; причому ґном — із багажем, який звичайна людина навіть не підняла б. За ґномом без багажу людина й встигнути не в змозі. Як і відьмак. Ґеральт про те забув, але через якийсь час був змушений просити Аддаріо, аби той сповільнився.
Марширували вони лісовими просіками, а подекуди й бездоріжжям. Аддаріо дорогу знав, на місцевості орієнтувався чудово. У Цідарісі — пояснював — мешкає його родина, настільки численна, що там раз у раз трапляється якась сімейна нагода: то весілля, то хрестини, то похорон із поминками. Згідно з ґномським звичаєм, відсутність на родинній імпрезі виправдовувалася виключно нотаріально завіреним свідченням про смерть, бо живі члени родини від імпрез цих відкараскатися не могли. Тож шлях до Цідаріса й назад Аддаріо знав досконало.
— Про ґномську витривалість та родинні традиції, Сезон гроз, ст. ??
Петру Коббін хотів цапнути Ґеральта за комір, але не зумів, бо в справу втрутився Аддаріо Бах, досі спокійний та маломовний. Ґном потужно копнув Коббіна в згин коліна. Коббін гепнувся навкарачки. Аддаріо Бах підскочив та з розмаху зацідив йому кулаком у нирку, додав у скроню. Велетень звалився на палубу.
—І що з того, що великий? — Ґном повів очима по інших. — Тільки гримотить дужче, як падає.
— Хто правий? Білки чи ви? Ґеральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Генсельту, хоча ти ґном. А рицар на заставі кричав, що всі є нашими ворогами і що всіх треба… Усіх. Навіть дітей. Чому, Ярпене? Хто правий?
— Не знаю, — промовив ґном із зусиллям. — Я тобі не мудрагель. Роблю, що вважаю за добре. Білки схопилися за зброю, пішли в ліси. «Людей у море!» — кричать, не знаючи, що навіть те яскраве гаселко підказали їм нільфгардські емісари. Не розуміючи, що гаселко те звернене не до них — звернене воно саме до людей, має збудити людську ненависть, а не горіння до битви в молодих ельфів. Я це розумію, тому те, що роблять скойа’таелі, вважаю за злочинну дурість. Що ж, може, за кілька років мене назвуть за це зрадником і запроданцем, а їх називатимуть героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.
Він замовк, посмикав себе за бороду. Цірі також мовчала.
— Елірена… — буркнув він раптом. — Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що вона зробила, зветься героїзмом, то най мене звуть зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зігрін, боягуз, зрадник і ренегат, стверджую, що ми не повинні одне одного вбивати. Стверджую, що ми повинні жити. Жити так, аби пізніше не мусити ні перед ким вибачатися. Героїчна Елірена… Вона мусила. «Вибачте мене, — благала, — вибачте». Най його сто дияволів! Краще загинути, ніж жити з усвідомленням, що зробив щось, що вимагає прощення.
Він знову замовк. Цірі не ставила запитань, що просилися їй на язик. Інстинктивно відчувала, що не повинна.
— Ми мусимо жити поряд одне з одним, — продовжив Ярпен. — Ми й ви, люди. Бо в нас просто немає іншого виходу. Років двісті ми про те знаємо, а десь понад сто працюємо над цим. Хочеш знати, чому я пішов на службу до Генсельта, чому прийняв таке рішення? Не можу дозволити, аби та праця зійшла на марне. Сто років із гаком ми намагалися ужитися з людьми. Половинчики, гноми, ми, навіть ельфи, не кажучи вже про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикунки, навіть тоді, коли вас тут і зовсім не було. Най його сто дияволів, тривало це сто років, але вдалося нам якось укласти те спільне життя, життя поряд одне з одним, разом, вдалося нам почасти переконати людей, що ми відрізняємося одне від одного дуже мало…
— Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.
Ґном різко обернувся.
— Взагалі не відрізняємося, — повторила Цірі. — Адже ти думаєш і відчуваєш, як Ґеральт. І як… як я. Їмо ми те саме, з одного казанка. Допомагаєш ти Трісс — і я також. Ти мав бабцю, і я мала бабцю… Мою бабцю вбили нільфгардці. У Цінтрі.
— А мою — люди, — із зусиллям сказав ґном. — У Брюґґе. Під час погрому.
— Із тобою, панно, також самі проблеми, — пирхнув гнівно. — Потрібні нам тут дами й дівчатка, зараза, навіть висцятися з козлів не можу, мушу воза зупиняти й у кущі лазити!
Цірі вперла кулаки в боки, труснула попелястим чубчиком і задерла носа.
— Отак? — кукурікнула, зла. — Ви пива менше пийте, пане Зігріне, то буде вам менше хотітися!
— З водою тою — дурня якась, — пробурчав Реган Дальберг, випльовуючи кістку. — Миття хворому тільки зашкодити може. Зрештою, і здоровому також. Пам’ятаєте старого Шрадера? Дружина йому раз умитися наказала, і Шрадер невдовзі помер.
Золтан і його компанія лаялися настільки ж бридко й часто, як папуга, називаний Фельдмаршалом Дудою, але мали багатший репертуар. Співали свинські пісеньки, в чому, зрештою, всіляко допомагав їм Любисток. Плювалися, шмаркалися у пальці й голосно перділи, що зазвичай було причиною смішків, жартів і взаємного під’юджування. У кущі ходили тільки за насправді великою потребою, із потребами легшими не утруднювали себе далеким ходінням. Це остаточно розлютило врешті Мільву, яка добряче вилаяла Золтана, коли той уранці висцявся у теплий ще попіл вогнища, аж ніяк не переймаючись глядачами. Здивований Золтан не збентежився і заявив, що сором’язливо укриватися із того роду потребами звикли виключно особи лукаві, підступні й схильні до доносів, за чим таких ото, власне, й розпізнають. Утім, на лучницю те красномовне пояснення не справило жодного враження. Ґноми були почастовані довгою вязкою лайки й кількома напрочуд конкретними погрозами, які вони сприйняли всерйоз, бо почали слухняно ходити у кущі. Однак, аби не наразитися на обзивання їх підступними донощиками, ходили групами.
Ґном випив пива й почав скаржитися, що ота Йеннефер усе ще тримає на нього образу, хоча від тамтих часів минуло вже кілька років. — Якось зустрівся з нею на ярмарку в Ґорс Велені, — розповідав він. — Вона, ледь мене помітивши, так пирхнула, наче кицька, і страшенно образила мою небіжчицю маму. Я якнайшвидше взяв руки в ноги, а вона крикнула вслід, що коли мене ще якось зустріне, то в мене трава з дупи виросте. Цірі захихотіла, уявляючи собі Ярпена із травою. Ґеральт буркнув щось про жінок і їхні імпульсивні характери, ґном же визнав те занадто лагідним описом злостивості, озлобленості і мстивості.
Дворфи нижчі за людей, але міцніші статурою та мають більші м’язи. Чоловіки носять довгі бороди. Зазвичай вони доволі різкі, як правило, життєрадісні, але також уперті. Їх вважають чудовими воїнами та ремісниками, вони знайшли своє місце в людському суспільстві. Попри це, деякі молоді дворфи приєднуються до повстанців, скойа’таелів, оскільки хочуть мати більше прав для нелюдей і припинення переслідувань.
Дворфи є однією зі старших рас. Колись вони були домінантною расою, разом з ельфами. Сьогодні єдиним анклавом дворфів є Магакам, місто-гора, що багате на різні родовища металів і мінералів. З-поміж усіх старших рас дворфи найкраще співіснують із людьми та прагнуть жити в людських містах. Вони ведуть бізнес і часто є заможними, але мають справу з погордою та відразою. Під час війни з Нільфгардом дворфи прославилися як найманці, але й багато з них воювали в командо білок проти Королівств Півночі.
Однією з Старших Рас є краснолюди. Міцні, бородаті, кремезні створіння з низьким голосом, яких від людей відрізняє більш низький зріст. У побуті вони прості, відкриті і безпосередні. Часто їх звинувачують в тому, що вони незадоволені, невежеліви і жадібні. Тут слід зауважити, що моя думка про краснолюдів ні в якому разі не відповідає другій частині загальноприйнятого, яку я наводжу лише потім, щоб представити думку інших людей, навіть якщо люди ці - тупі, застряглі в своїй ненависті невігласи. Покритий горами рідний край краснолюдів, Махакам, славиться численними шахтами, в яких добувають дорогоцінні камені і руди. Багато краснолюдів живуть також в містах людей, оскільки їх раса відносно легко пристосовується до нових сусідів, чого, на жаль, не можна сказати про самих людей. Незважаючи на переслідування, знущання, і навіть криваві погроми, історія людського сусідства з краснолюдов була набагато більш мирною, ніж з ельфами. Кмітливість і схильність до торгівлі і ремесел роблять краснолюдів чудовими купцями, банкірами, ковалями і зброярами.